"Дин-дон. Дин-дон".
Гм-м. Щось відбувається. 
Страх? "Дин-дон". Сором? "Дин-дон". Чогось не бачу, не чую, не усвідомлюю? "Дин-дон".
Цей внутрішній дзвоник лунав усередині, скільки я себе памʼятаю. Шкода, що не одразу збагнула: варто його слухатись. 
Двадцять три роки тому він привів мене на факультет психології. Розібратись у собі — й дорогою отримати цікаву професію? Це ж як виграти в лотерею!
Я не знала тоді, що самих знань замало, а попереду — біг наввипередки: з часом, долею та внутрішнім спротивом. Бували періоди, коли я геть не чула себе.
Тривога. Самотність. Втрата сенсу. Спроби втекти — у проєкти, стосунки, досягнення. Щось довести. Спокутати невиправдану провину… Пам’ятаю, як дивилася на своє життя збоку, бо інакше — боляче. А потім — ці неминучі повернення. До себе. До порожнечі. Бо тільки її можна зустріти всередині.
Пустота — така собі зайда: не побажаєш і ворогу. В ті роки бринів вже не дзвоник, а цілий дзвоничастий оркестр.
— От що зі мною не так? — питала психолога. — Нічого не відчуваю… — жалілася на семінарах з дитячіх травм та сімейних стосунків. — Може, екзинтенційний вакуум!? — кидалася розумними словами на лекціях для психотерапевтів.  
Питань було багато, а відповіді, що їх підсовував розум, здавалися пласкими. Пустопорожніми. "Ти просто занадто чутлива". Умгу. Ох і осяйна ж думка! Та який з неї зиск?
За законами казки, тут мав би статися опис "ага-моменту". Місце, де все змінилося. Але життя — не казка. Так не буває. Одного дня я просто почала помічати маленькі зрушення. 
"Дин-дон"…І боротися з тим, що всередині вже здається безглуздим."Дин-дон"…Вже навіть не уявляю як це — шукати любові там, де її немає."Дин-дон"…І замість "воно зі мною відбувається" — з часом та ледь помітно, з’являється нове: "я роблю свідомий вибір та живу власним життям".
Я й досі чую свій дзвоник, і найчастіше — у роботі з клієнтами. Він озивається, коли у бесіді під час сеансу, десь між словами та змістом, проблискує щось крихке, чутливе, важливе. Те, до чого варто доторкнутись увагою, підняти на поверхню. 
Щоб прожити. Щоб вивільнити. Щоб зцілити. 
Тішуся, коли людині вдається почути власне дзелінкання — те, що будить волю до змін. Нехай лунає ясно та дзвінко.
"Ди-и-и-и-н-До-о-о-о-н!"