«Не cмійся по пʼятницях».

— Я завжди була такою, — каже Марія. І дійсно. За 34 роки життя їй важко згадати період, коли вона могла дозволити собі по-справжньому зрадіти.
Жінка виросла в сімʼї, де радість була привілеєм тих, хто цього заслуговує. Марія до цього списку ніколи не потрапляла. Не так стояла. Не так сиділа. Не так дихала. В очах матері в ній усе було «не так».
— Не смійся по пʼятницях! — часто шипіла на неї мама.
Чому саме по пʼятницях? Ми так і не змогли зрозуміти, що не так було з пʼятницями. Але вбивати будь-яку радість вміла не тільки мама Марії.
— Варто було мені зрадіти хоч чомусь, наприклад, запрошенню на день народження однокласниці, — ділиться жінка, — батько одразу прискіпувався.
— Ану-ка, покажи мені, що в тебе там у табелі з математики? — щурився чоловік. — Четвірка?! Ну то який тоді день народження? Ніякого свята!
При цьому будинок батьків Марії часто наповнював регіт її сестри, що була на п’ять років старшою. Їй радіти було можна. Навіть по пʼятницях. І пʼятірок від неї ніхто не очікував.
— Як же несправедливо! Вони це якось пояснювали? — кажу я вголос, а сама собі думаю: радо б стукнула цих горе-батьків чимось важким.
Після тривалих «розкопок» стає зрозуміло: батьки не хотіли другу дитину. Вони навіть не намагалися приховати своє невдоволення існуванням Марії на білому світі та в їхньому особистому просторі.
Коли дівчинці виповнилося 15, вона попросила купити нове взуття (виросла зі старого). Батьки покликали її на кухню. В очікуванні недоброго, дитина притулилася до холодильника, що трохи заспокоював своїм монотонним гудінням.
— Слухай-но сюди. Ботинки ми тобі, може, й купимо. Але ти давай, цей… Розраховуй на себе, довго утримувати ми тебе не збираємося.
Це пояснювало вимогу пʼятірок — така собі цинічна «турбота» — не про майбутній добробут дитини, а про звільнення себе від зайвого тягаря (цікаво, що сімʼя зовсім не бідувала).
Не дивно, що Марія з дитинства звикла придушувати будь-які прояви радості. Не тільки по пʼятницях. Сім днів на тиждень.
Безпечніше було бути іншою: серйозною, зібраною. Завжди насторожі.
Відімкнутись від усіх почуттів (не тільки позитивних) — не чути їх, ігнорувати — стало її захисним механізмом. Він допомагав виживати в тих умовах, що їй дісталися.
Але в дорослому віці — те, що колись захищало, стало шкодити. Адже як жити без відчуттів? Як приймати важливі рішення? На що спиратися?
Контекст війни значно посилив проблему. Марія весь час думала: люди гинуть — ну як я можу радіти?
Її «не заслуговую радіти» під час терапії виявилося тим, що можна назвати «не заслуговую жити».
Ми доклали багато зусиль, щоб вивільнити те, що роками залишалося замкненим десь глибоко усередині: здолати невиправдану провину та повернути контакт із життям.
Згодом Марія усвідомила: відстороненість допомагала їй в дитинстві не відчувати страху (а раптом виженуть з дому) та суму (адже в цій сімʼї ніхто її не любив).
Коли жінка дозволила собі відчувати страх та сум (що нормально під час війни), природним чином відновилася і її здатність радіти.

* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.

︾

Не відчуваю суму — не відчуваю радості.
Історія Марії добре ілюструє: ми не можемо вибірково відключити лише болючі переживання.
Мозок не має механізму: «Страх і сум залишаємо за дверима, а спокій і радість нехай заходять». Закриваємо двері для одного — не впускаємо й другого.
В психології та нейронауці є добре досліджене явище: емоційне оніміння (emotional numbing). Воно зменшує інтенсивність як негативних, так і позитивних переживань одночасно.
Щоб розібратися з подібною проблемою, потрібно мати змогу прислýхатись до себе та помітити:
«А що я насправді відчуваю?».«З чим це повʼязано?».«Що криється за цим станом?»
Але здатність до самоусвідомлення часто пригнічується під тиском хронічного стресу.
Так Марія і потрапила в пастку: стрес наклався на травми дитинства і побачити корінь проблеми було вже вкрай важко.
Але, за допомогою терапії їй вдалося у всьому розібратися.
Цікаво, що радість стала приємним побічним ефектом ♥
Чому важливо відчувати важкі емоції.
Сум, злість, страх, розгубленість, втома... Навіть якщо ці емоції неприємні, вони природні.
Часто ми намагаємося переконати себе, що «треба триматися», «не можна розкисати» або «є люди, яким значно гірше». Егеж.
Але почуття не зникають від того, що ми їх ігноруємо. Вони лише накопичуються всередині.
І шлях до радості починається з дозволу сказати собі: «Мені важко». «Мені страшно». «Я втомився».
Дозволити собі відчувати — не означає здатися. Це означає визнати реальність такою, якою вона зараз є.
Парадокс, та коли ми перестаємо боротися зі своїми переживаннями, у психіки нарешті з’являються ресурси для відновлення.

︾