Історія 1.
Тривога про те, що відбувається зараз.

 — Я весь час на взводі. Мої емоції скачуть як ті скажені зайчики — жартує Олена, розповідаючи про свою тривогу.
Але в її голосі більше безсилля, ніж веселощів. Її мучить постійне безсоння.
З самого початку війни Олена живе в Україні. І, хоча її містечко далеко від фронту, там також трапляються обстріли.
Боятися за таких обставин — абсолютно природно.Тривога тут не «збій», а нормальна захисна реакція нервової системи, яка стала надто чутливою.
— От, телефон вдома забула — одразу панікую — дратується Олена. Машину нерівно припаркувала — все пропало, істерика!
Якось вона спалила пиріг у духовці. Чоловік потиснув плечима та швиденько приніс із кафе готову вечерю.
— А я, уявіть, до самого ранку не могла заспокоїтись, все думала: ну як могла таке допустити?!
Надмірне хвилюванняЗациклені думки Емоційні гойдалки
Все, про що розповідає Олена — типові ознаки життя в умовах постійної небезпеки.
У нас є частина мозку під назвою амігдала.
В нормі—вона допомагає помічати небезпеку. А від тривалого стресу—починає працювати так, ніби загроза не закінчується ніколи.
Сирени, новини, вибухи, навіть тиша після обстрілу можуть підтримувати її високу активність.
Так з’являються зациклені думки, надмірне хвилювання та різкі емоційні реакції.
Ми починаємо з того, щоб повернути нервовій системі Олени трохи опори.
На кожній зустрічі ми робимо різні практики. Навчаємо мозок заспокоюватись. Тренуємо його помічати моменти, коли небезпеки прямо зараз немає.(зазвичай я використовую для цього стабілізаційні практики, техніки ACT та вправи на повернення відчуття безпеки).
Це дуже важливо — давати собі хоча б ненадовго вийти зі стану постійної бойової готовності.
Та щойно нам вдається трохи послабити напругу, Олена починає плакати.
— Ні, я не можу — схлипує жінка. Не можу розслабитися.Інакше на цьому все скінчиться.
Я бачу, як Олену накриває безсилля.
Мені так шкода, що вона опинилась у пастці. Постійно жити в напрузі — нестерпно. А дозволити собі хоча б трохи розслабитися — страшно.
— Скінчиться що? — питаю тихо.
— Я й так вже постійно сварюсь з чоловіком. Психую без приводу, ну не можу я тримати себе в руках. А потім гноблю себе…
— За що?
— Ну як… за те що поводжуся як ненормальна. Я ж маю бути нормальною!
— Інакше що?.. — кажу майже пошепки.
Олена довго мовчить. — Кому потрібна така дружина?
Це відкриття — наші двері до виходу з пастки.
Страх бути покинутою.
Саме він змушує Олену постійно вимагати від себе неможливого.
Бути сильною, коли сил немає. Спокійною — коли всередині все стискається від кожного шороху. «Нормальною», коли життя давно перестало бути нормальним.
І ось парадокс: чим сильніше Олена намагається «тримати себе в руках»— тим частіше її напруження виливається у сварки. І тим більше страждають її стосунки.
Усвідомлення цього механізму не прибрає її тривогу за один день.
Але вперше дозволяє нам працювати зі страхом, що зʼявився задовго до війни та досі тримає нервову систему в напрузі.
Ми продовжуємо глибшу роботу над тим, щоб повернути Олені право бути слабкою, наляканою, невпевненою. Різною. Але завжди собою.

* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.

︾

Історія 2.
Тривога про те, що відбулося колись.
Зоряна приходить на першу зустріч сумна та зневірена. Її тривожність почалася в момент першого вибуху в лютому 2022-го.
Перші панічні атаки сталися вже у Польщі, коли жінка пройшла контроль на кордоні.
З тих пір — раз на кілька місяців атаки повторюються.
— Я далеко від війни. Не чую як волають сирени. Не просинаюся в уламках довбаних ракет. Як же так?!
Обурення Зоряни цілком зрозуміле. Її психіка видає лякаючі спецефекти.
І реагує не на саму небезпеку, а на памʼять про небезпеку.
— В той день (24 лютого) я прокинулась від гучного вибуху, — продовжує жінка. — Подумала: Боже, я цього не вивезу! На кілька секунд мені навіть здалося, що я відокремилася від тіла. І почала дивитися на себе звідкись згори. Скажіть... я сходжу з розуму?
—Ні,— поспішаю заспокоїти Зоряну. —Таке трапляється.
Легка форма дисоціації справді може виникнути в момент смертельної загрози.
Працює це так: «Якщо мене немає у власному тілі — я не буду відчувати фізичного болю».
Чудовий Пітер Левін, психотерапевт зі США, що спеціалізується на тілесних проявах травми, довго спостерігав за тваринами.
Він помітив: коли антилопу наздоганяє тигр — вона «вимикається».
Якщо тигр вирішує відкласти «вечерю» на потім, антилопа оговтується та швидко тікає.
А ще — антилопа починає тремтіти. Її тіло буквально струшує з себе жах пережитого.
Так тварина завершує природну реакцію організму на небезпеку.
Людина ж часто змушена жити далі, так і не давши цій реакції завершитися.
У випадку Зоряни спогад про перший вибух буквально «застрягає» у тілі.
Відстороненість в момент першого вибуху захищає її.
Відстороненість після виїзду за кордон— призводить до протилежного. «Замкнені» переживання перетворюються на безліч фізичних проявів.
Стискання у горлі. «Вогонь» у ногах. Біль у спині. Сильні мігрені.
Ми починаємо працювати над тим, щоб зрозуміти мову цих тілесних сигналів.
Виявляється, що стискання в горлі — тому, що хотілося кричати від жаху. Але не вийшло.
«Вогонь» у ногах — тому що дуже хотілося бігти кудись. Але не було зрозуміло, чи це безпечно.
Багато тілесних блоків нам вдається вивільнити за допомогою образних та соматичних практик.
А техніки EMDR допомагають перетравити лякаючий спогад.
Поступово мозок Зоряни перестає сприймати перший день війни як небезпеку, що досі триває.
— Я ніби стаю більшою за свою тривогу. Тепер я головна. А вона — просто трапляється — ділиться жінка.
Зоряна перестає боятися самого страху. Це приносить їй суттєве полегшення. Панічні атаки відступають, а у нас з’являється можливість «копнути» глибше.
Під час однієї з практик Зоряна пригадує момент із дитинства.
— Я сиджу на підлозі у своїй кімнаті. Батьки кудись поїхали. Мені років шість. Двері замкнені ззовні. Я хочу піти до сусідів, щоб не бути самою, але не можу зрушити з місця...
Бідна дитина весь день думає лише про одне: як вибратися надвір через вікно.
«Це нестерпно. Я в тупику. Виходу немає».
Саме це відчуття Зоряна знову переживає в той день, на початку війни.
Подія — ніби "нова". А відчуття пастки — знайоме з самого дитинства.
Саме з ним ми й продовжуємо працювати системно.

* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.

︾

Історія 3.
Тривога про те, чого може ніколи не статися. 
— Я боюся, що у мене знесе дах — з такими словами Кирило зʼявляється на екрані мого лептопа.
Я розгублена. Про що він говорить?
Виявляється, все буквально: Кирило хвилюється, що під час сильного вітру у його приватного будинку може відірватися дах.
Чоловік не може позбутися цієї навʼязливої думки.
— Це жахливо — лягати в ліжко щовечора та думати:
«А що як це станеться саме сьогодні?»«А що як я недостатньо укріпив конструкцію?»
В таких випадках тривогу підживлює саме оце «а що як…».
Як це працює:
Коли система виявлення загроз постійно активна, мозок каже:
«Якщо я ще трохи подумаю, можливо (!), знайду спосіб зробити все навколо безпечнішим».
І тоді запускається те, що в нейронауці називають мережею пасивного режиму роботи мозку (Default Mode Network).
У нормі ця мережа допомагає:
● згадувати минуле● уявляти майбутнє● осмислювати прожитий досвід
Але коли тривога хронічна, вона може «застрягати» на одній темі.
— А дах справді може знести? — я хвилююсь, чи достатньо серйозний у мене вираз обличчя. Бо я дійсно сприймаю страх Кирила всерйоз.
— Якщо чесно… я заплутався. Я не знаю. Наче ні. Я вже й різні служби викликав. І з будівельниками спілкувався… Кажуть, що все гаразд.
Головою Кирило розуміє: конструкція будівлі надійна, а вітри у Центральній Європі, де він живе — не настільки потужні, щоб похитнути навіть деревʼяний сарай.
Та відчуття кажуть про інше: «Небезпека!» «Алярм!» «Небезпека!». 
До нашої зустрічі Кирило багато читав про EMDR. Він знає, що ці протоколи створені спеціально для фобій. Ми пробуємо. І…
— Нічого. Ну… майже нічого. Відсотків на 20-30 мені ніби краще — зітхає з досадою.
Насправді, це вже щось. Подібні техніки не панацея.
Це як таблетка від головного болю. Вона не вилікує судини, але може допомогти зняти спазм.
— Коли Ви вперше почали думати про дах? — Кирило хмуриться. Здається, йому не хочеться згадувати цей період.
— М-м-м. Це було років з десять тому, мій перший рік тут, у Європі.
— Що відбувалося в той період? — Ну… Переїзд... Я отримав підвищення, було багато роботи.
— Щось ще?
— Ще… помер мій дідусь.
Виявляється, Кирило ріс без батьків. Дідусь був єдиною людиною, що турбувалася про нього в дитинстві. 
— Що Ви відчули, коли дізналися про його смерть?
— Чесно кажучи... нічого.
Той період Кирило памʼятає наче в тумані: дорога, похорон, сусіди, прощання.
Ми робимо декілька практик, щоб повернутися в той період і спробувати побачити: які відчуття приховав «туман».
Вперше за довгий час Кирило дозволяє собі прожити біль і смуток від втрати.
— Як Ви себе почуваєте? — після останньої практики Кирило виглядає розгубленим.
— Це дивно... Але мені наче страшно.
— Про що цей страх?
— Про те... що я наступний.  
Психіка не дуже любить, коли ми відгороджуємося від сильних почуттів. Якщо страх не можна прожити прямо, він знаходить інший шлях.
«Давай будемо боятися даху». Це значно простіше, ніж «Я боюся померти».
Ми можемо роками боротися з «дахом» (бактеріями, літаками, відкритими водами...).
Але іноді за цими страхами ховається зовсім інше:
«Як мені жити далі, знаючи, що одного дня мене точно не стане?»
Саме з цим екзистенційним питанням ми й продовжуємо працювати.

* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.

︾