«Моторошно голосно та несамовито близько». Ви дивилися цей фільм?
Він вийшов ще п’ятнадцять років тому, а я примудрилася його пропустити. Яка ж помилка.
Тільки уявіть. Тобі дев’ять. І ти — наодинці зі світом. Гучним. Лякаючим. А всередині — прірва болю й страху.
У стрічці маленький хлопчик знаходить свій спосіб прожити втрату й поступово примиритися з нею (за сюжетом його батько гине під час терактів 11 вересня).
Приблизно за тиждень після перегляду цього фільму до мене приходить Михайло. Йому тридцять шість.
— Все навколо стало надто гучним, — ділиться чоловік.
У Михайла ніхто не загинув. Він давно живе у Німеччині, не застав війни, не має родичів в Україні.
— Мені, звісно, болить, коли я бачу новини. Але я ж фізично в безпеці… Не розумію, звідки тривога.
Михайло помітив, що йому стало важко ходити в публічні місця. Похід у супермаркет перетворюється на справжню тортуру.
Гучні звуки. Яскраве світло. Навіть тканина футболки іноді починає здаватися нестерпно колючою.
— За десять хвилин у кафе я геть виснажений. Кондиціонер гуде так, ніби газонокосарка. Музика звучить так, ніби динаміки всередині мене.
Михайло дивиться на пару за сусіднім столиком. Для них усе це, здається, не проблема. Вони спілкуються, сміються, смакують морозиво.
— Що зі мною не так?
Сенсорне перевантаження.
Так називають стан, коли мозок перестає справлятися з кількістю сигналів, що надходять — ззовні або зсередини тіла.
Не тому, що людина «слабка» чи «не справляється», а тому, що системи обробки інформації працюють на межі своїх можливостей.
Наш мозок постійно виконує дві задачі:
- збирає інформацію (світло, звуки, запахи, температуру, дотик, сигнали від внутрішніх органів)
- вирішує, що з цього важливе, а що можна залишити «на фоні»
Та коли нервова система перебуває у стані підвищеної готовності, для мозку майже все починає виглядати потенційно важливим.
Замість того щоб приглушувати другорядні сигнали, він ніби викручує гучність одразу всьому.
«Машини. Люди. Велетенський мурашник…»
Тож з Михайлом «все так». Але його нервова система за якихось причин живе у стані підвищеної «бойової» готовності.
Чому? Відповідь на це питання ми намагаємось знайти вже деякий час.
— Що Ви зазвичай відчуваєте після такого от дня, коли сильно перевантажені звуками, шумом, людьми…
— Напевно… Розчарування…
— Розчарування? У чому? — Я трохи здивована.
— У собі. Наче я не справляюся.
— Ух ти. Не справляєтесь… з чим?
— Не знаю, важко сказати.
Іноді ми точно знаємо відповідь. Просто не миттєво знаходимо правильних слів.
— А яка картинка зараз промайнула перед очима?
— Мій дім. Я. Дружина. Галявина… Все ніби трохи зверху. Потім якийсь зум-аут. Мій район. Потім місто. Машини. Люди. Велетенський мурашник…
Михайло осмислює те, що сам щойно сказав.
— Здається, я відчуваю, що не справляюсь… з життям.
Ми сидімо в тиші деякий час. Це та ниточка, за яку варто тягнути.
«Не справляюсь з життям»
У це важко повірити! Адже в Михайла все напрочуд впорядковано. Стабільна робота, хороший прибуток, розмірене життя. Любляча дружина, що має ось-ось народити дитину.
За деякий час ми розбираємо його майбутнє батьківство.
— Що Ви відчуваєте, коли думаєте про дитину? Уявіть: от вона вже зʼявилась на світ.
— Відповідальність. Я несу за неї відповідальність.
— І все?
— Ще чомусь хочеться сказати «вибач».
Напередодні появи дітей чоловіки часто задаються питанням: «Чи буду я хорошим батьком?» Або: «Чи зможу я забезпечити сімʼю всім необхідним?»
Та у Михайла немає саме таких хвилювань. Він тривожиться про щось інше.
— У чому Ви заочно винні перед своєю дитиною?
— У тому, що я такий.
— М-м. Такий — це який?
— Дивно на все реагую. Не можу впоратись…
— Що це означає — «не впоратись» — у цьому контексті?
— Світлано, вірите, от думав про це. Чесно — не знаю. Можливо, що не зможу поставити дитину на ноги…
Ми обидва відчуваємо, що в цій відповіді «щось не так».
Я згадую, що Михайлу краще вдається чути себе крізь о́брази.
— Коли Ви чуєте, що хтось інший не справляється з життям — що одразу малює Ваша уява?
— Але це ж просто картинки!
— Так. Це просто картинки. Що Ви бачите на своїх картинках?
— Людина… Білий халат… Решітки на вікнах… — Михайло говорить повільно, наче не до кінця довіряє всьому, що бачить.
— Я що, боюся зійти з розуму?
Мова образів
Поки триває наша спільна робота, Михайло часто дивується: «Чому мій розум так часто підсовує хибні відповіді?»
Думаю одне — а всередині відбувається щось зовсім інше.
Справа в тому, що наш розум не любить невизначеність. Якщо «те, як воно є» ще не усвідомлене, він намагається знайти хоча б якесь пояснення.
Будує версії. Шукає логіку.
Та ці версії нерідко народжуються не з контакту з собою, а із картотеки «соціально узгоджених відповідей».
З того, що ми десь чули та бачили. З того, що нам розповідали в дитинстві. З того, на чому стоїть печатка: «так буває».
Саме тому нам іноді важко розгледіти всередині себе щось несподіване. Ключову роль тут грає довіра.
Чи я достатньо собі довіряю, щоб сприйняти щось незнайоме?
Голова, особливо у стані тривоги, не дуже любить таких запитань. Вона зайнята пошуком загроз. Незнайоме для неї = небезпека.
З серцем та відчуттями все інакше.
Особливо якщо задіяти уяву. Так, це дійсно можуть бути «просто картинки». Але саме вони здатні натякнути на те, що приховане.
З кожною зустріччю Михайлу стає все легше розшифровувати свої «картинки».
Я тихенько радію. Це абсолютно безцінно — навчитися розуміти цю «мову».
«А світ — він який?…»
— Що це означає для Вас — зійти з розуму? — За деякий час ми продовжуємо наші «розкопки».
— Хочеться сказати, що це порятунок, — Михайло згодом поділиться, що в цей момент його уява намалювала шлюпку.
— Порятунок від чого?
— Від світу. — Мені кортить дізнатися про «картинку». Та зараз час ставити інше питання.
— А світ — він який?
На цьому місці Михайло починає всміхатися.
Не тому, що йому подобається образ, що зʼявляється у відповідь. Просто в цей момент він відчуває: ми все ближче до розвʼязки.
За кілька місяців роботи стає очевидно: світ для нього ніколи не був «приємним та спокійним місцем із хорошим кліматом».
Скоріше навпаки — холодним, жорстоким і непередбачуваним.
Тож він будував своє життя, виходячи з цього. «Все має бути під контролем». Але новина про вагітність дружини похитнула його налагоджену систему.
Попереду — народження дитини. Довкола — війни, економічна нестабільність. І от, нервова система більше не може тримати звичний баланс.
Такими дивними реакціями на «гучність світу» щось всередині — наче кричало: «ти ігноруєш щось важливе!», «зазирни глибше!», «є щось, що тобі варто побачити!».
«Мені не подобається бути тут, в цьому світі».
«Я не хочу, щоб моя дитина жила в такому світі».
Михайло ніколи не дозволяв собі цього усвідомити та прийняти. Адже «життю треба радіти». Так його вчили.
Коли Михайло нарешті вимовив це вголос, щось змінилося.
Це не означало, що труднощі з гучністю світу одразу зникли.
Але в той момент ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку.
