Thank you!
We will contact you shortly
- блог психолога -
Автор: Світлана СаворонаДата: 15.07.2026Ключові слова: тривога без причини | сенсорне перевантаження | екзистенційний страх Час читання: 8 хв
«Моторошно голосно та несамовито близько». Ви дивилися цей фільм?
Він вийшов ще п’ятнадцять років тому, а я примудрилася його пропустити. Яка ж помилка.
Тільки уявіть. Тобі дев’ять. І ти — наодинці зі світом. Гучним та лякаючим. А всередині — прірва болю й страху.
У стрічці маленький хлопчик знаходить свій спосіб прожити втрату й поступово примиритися з нею (за сюжетом його батько гине під час терактів 11 вересня).
Приблизно за тиждень після перегляду цього фільму до мене приходить Михайло. Йому тридцять шість.
— Все навколо стало надто гучним — ділиться чоловік.
У Михайла ніхто не загинув. Він давно живе у Німеччині, не застав війни, не має родичів в Україні.
— Мені, звісно, болить, коли я бачу новини. Але я ж фізично в безпеці… Не розумію звідки тривога.
Михайло помітив, що йому стало важко ходити в публічні місця. Похід у супермаркет перетворюється на справжню тортуру.
Гучні звуки. Яскраве світло. Навіть тканина футболки іноді починає здаватися нестерпно колючою.
— За десять хвилин у кафе я геть виснажений. Кондиціонер гуде так, ніби газонокосарка. Музика звучить так, ніби динаміки всередині мене.
Михайло дивиться на пару за сусіднім столиком. Для них усе це, здається, не проблема. Вони спілкуються, сміються, смакують морозиво.
— Що зі мною не так?
︾
Сенсорне перевантаження.
Так називають стан, коли мозок перестає справлятися з кількістю сигналів, що надходять — ззовні або зсередини тіла.
Не тому, що людина «слабка» чи «не справляється», а тому, що системи обробки інформації працюють на межі своїх можливостей.
Наш мозок постійно виконує дві задачі:
● збирає інформацію (світло, звуки, запахи, температуру, дотик, сигнали від внутрішніх органів)
● вирішує, що з цього важливе, а що можна залишити «на фоні»
Та коли нервова система перебуває у стані підвищеної готовності, для мозку майже все починає виглядати потенційно важливим.
Замість того щоб приглушувати другорядні сигнали, він ніби викручує гучність одразу всьому.
︾
«Машини. Люди. Велетенський мурашник…»
Тож з Михайлом «все так». Але його нервова система за якихось причин живе у стані підвищеної «бойової» готовності.
Чому? Відповідь на це питання ми намагаємось знайти вже деякий час.
— Що Ви зазвичай відчуваєте після такого от дня, коли сильно перевантажені звуками, шумом, людьми…
— Напевно… Розчарування…
— Розчарування? У чому? — я трохи здивована.
— У собі. Наче я не справляюся.
— Ух ти. Не справляєтесь… з чим?
— Не знаю, важко сказати.
Іноді ми точно знаємо відповідь. Просто не миттєво знаходимо правильних слів.
— А яка картинка зараз промайнула перед очима?
— Мій дім. Я. Дружина. Галявина… Все ніби трохи зверху. Потім якийсь зум-аут. Мій район. Потім місто. Машини. Люди. Велетенський мурашник…
Михайло осмислює те, що сам щойно сказав.
— Здається... не справляюсь… з життям.
Ми сидімо в тиші деякий час. Це та ниточка, за яку точно варто тягнути.
"Не справляюсь з життям". У це важко повірити! Адже в Михайла все напрочуд впорядковано. Стабільна робота, хороший прибуток, розмірене життя. Любляча дружина, що має ось-ось народити дитину.
Ми розбираємо його майбутнє батьківство.
— Що Ви відчуваєте коли думаєте про дитину? Уявіть: от вона вже зʼявилась на світ.
— Відповідальність. Я несу за неї відповідальність.
— І все?
— Ще чомусь хочеться сказати «вибач».
Напередодні появи дітей чоловіки часто задаються питанням: «Чи буду я хорошим батьком»? Або: «Чи зможу я забезпечити сімʼю всім необхідним?».
Та у Михайла немає саме таких хвилювань. Він тривожиться про щось інше.
— У чому Ви винні перед своєю дитиною?
— У тому що я такий.
— М-м. Такий — це який?
— Дивно на все реагую. Не можу впоратись…
— Що це означає — «не впоратись» — у цьому контексті?
— Світлано, вірите, от думав про це. Чесно — не знаю. Можливо, що не зможу поставити дитину на ноги...
Ми обидва відчуваємо: з цією відповіддю щось не так.
Я згадую, що Михайлу краще вдається зрозуміти себе крізь óбрази.
— Коли Ви чуєте, що хтось інший не справляється з життям — що одразу малює Ваша уява?
— Але це ж просто картинки!
— Так. Це просто картинки. Що Ви бачите на своїх картинках?
— Людина… Білий халат… Решітки на вікнах… — Михайло говорить повільно, наче не до кінця довіряє тому, що бачить.
— Я що, боюся зійти з розуму?
︾
Мова образів
Поки триває наша спільна робота, Михайло дивується: "Чому мій розум так часто підсовує хибні відповіді"?
Думаю одне — а всередині відбувається щось зовсім інше.
Справа в тому, що наш розум не любить невизначеність. Якщо "те, як воно є" ще не усвідомлене, він намагається знайти хоча б якесь пояснення.
Будує версії. Шукає логіку.
Та ці версії нерідко народжуються не з контакту з собою, а із картотеки "соціально узгоджених відповідей".
З того, що ми десь чули та бачили. З того, що нам розповідали в дитинстві. З того, на чому стоїть печатка: «так буває».
Саме тому нам іноді важко розгледіти всередині себе щось несподіване. Ключову роль тут грає довіра.
Чи я достатньо собі довіряю, щоб сприйняти усерйоз щось незнайоме?
Голова у стані тривоги не дуже любить таких запитань. Вона зайнята пошуком загроз. Незнайоме = небезпека.
З серцем та відчуттями все інакше.
Особливо якщо задіяти уяву. Так, це дійсно можуть бути просто «картинки». Але саме вони здатні натякнути на те, що приховане.
З кожною зустріччю Михайлу стає все легше розшифровувати свої óбрази.
Я тихенько радію. Це абсолютно безцінно — навчитися розуміти цю «мову».
︾
«А світ — він який?…»
— Що це означає для Вас — зійти з розуму? — ми продовжуємо наші «розкопки».
— Хочеться сказати, що це порятунок — Михайло згодом поділиться, що в ту мить його уява намалювала шлюпку.
— Порятунок від чого?
— Від світу.
Мені кортить дізнатися що він побачив. Та зараз час поставити інше питання.
— А світ — він який?
На цьому місці Михайло починає всміхатися.
Не тому, що йому подобається образ, що зʼявляється в голові. Він не з приємних.
Але... він наближає нас до розвʼязки.
За кілька місяців роботи стає очевидно: світ для Михайла ніколи не був «спокійним місцем із хорошим кліматом».
Скоріше навпаки — жорстоким і непередбачуваним.
Тому чоловік крок за кроком будував життя в якому «все під контролем». Та новина про вагітність дружини оголила болючу правду: є речі, на які вплинути неможливо.
Війни по всьому світу. Невизначеність майбутнього. Реальність ніби враз стає ближчою. Ілюзія безпеки зруйнована.
А дивні реакції на «гучність світу» ніби повідомляють:
«Ти ігноруєш щось важливе!»«Є щось, що тобі варто побачити!»
—Мені не подобається бути тут, в цьому світі.
—Я не хочу, щоб моя дитина жила в такому світі.
Усе це Михайло ніколи не дозволяв собі ні усвідомити, ні вимовити вголос. Адже «життю треба радіти». Так його навчили.
Коли ці слова нарешті звучать — щось змінюється.
Це не означає, що труднощі з гучністю світу одразу зникають.
Але в цей момент ми розуміємо, що рухаємося у правильному напрямку.
* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.
︾
Чому я не можу радіти? Що блокує наші почуття та як їх розблокувати →
Тривога та панічні атаки.Три історії з моєї практики →
Щоб отримувати сповіщення, залиште, будь ласка, свою пошту.