Сенсорне перевантаження.
Так називають стан, коли мозок перестає справлятися з кількістю сигналів, що надходять — ззовні або зсередини тіла.
Не тому, що людина «слабка» чи «не справляється», а тому, що системи обробки інформації працюють на межі своїх можливостей.
Наш мозок постійно виконує дві задачі:
● збирає інформацію (світло, звуки, запахи, температуру, дотик, сигнали від внутрішніх органів)
● вирішує, що з цього важливе, а що можна залишити «на фоні»
Та коли нервова система перебуває у стані підвищеної готовності, для мозку майже все починає виглядати потенційно важливим.
Замість того щоб приглушувати другорядні сигнали, він ніби викручує гучність одразу всьому.

︾

«Машини. Люди. Велетенський мурашник…»
Тож з Михайлом «все так». Але його нервова система за якихось причин живе у стані підвищеної «бойової» готовності.
Чому? Відповідь на це питання ми намагаємось знайти вже деякий час.
— Що Ви зазвичай відчуваєте після такого от дня, коли сильно перевантажені звуками, шумом, людьми…
— Напевно… Розчарування…
— Розчарування? У чому? — я трохи здивована.
— У собі. Наче я не справляюся.
— Ух ти. Не справляєтесь… з чим?
— Не знаю, важко сказати.
Іноді ми точно знаємо відповідь. Просто не миттєво знаходимо правильних слів.
— А яка картинка зараз промайнула перед очима?
— Мій дім. Я. Дружина. Галявина… Все ніби трохи зверху. Потім якийсь зум-аут. Мій район. Потім місто. Машини. Люди. Велетенський мурашник…
Михайло осмислює те, що сам щойно сказав.
— Здається... не справляюсь… з життям.
Ми сидімо в тиші деякий час. Це та ниточка, за яку точно варто тягнути.
"Не справляюсь з життям". У це важко повірити! Адже в Михайла все напрочуд впорядковано. Стабільна робота, хороший прибуток, розмірене життя. Любляча дружина, що має ось-ось народити дитину.
Ми розбираємо його майбутнє батьківство.
— Що Ви відчуваєте коли думаєте про дитину? Уявіть: от вона вже зʼявилась на світ.
— Відповідальність. Я несу за неї відповідальність.
— І все?
— Ще чомусь хочеться сказати «вибач».
Напередодні появи дітей чоловіки часто задаються питанням: «Чи буду я хорошим батьком»? Або: «Чи зможу я забезпечити сімʼю всім необхідним?».
Та у Михайла немає саме таких хвилювань. Він тривожиться про щось інше.
— У чому Ви винні перед своєю дитиною?
— У тому що я такий.
— М-м. Такий — це який?
— Дивно на все реагую. Не можу впоратись…
— Що це означає — «не впоратись» — у цьому контексті?
— Світлано, вірите, от думав про це. Чесно — не знаю. Можливо, що не зможу поставити дитину на ноги...
Ми обидва відчуваємо: з цією відповіддю щось не так.
Я згадую, що Михайлу краще вдається зрозуміти себе крізь óбрази.
— Коли Ви чуєте, що хтось інший не справляється з життям — що одразу малює Ваша уява?
— Але це ж просто картинки!
— Так. Це просто картинки. Що Ви бачите на своїх картинках?
— Людина… Білий халат… Решітки на вікнах… — Михайло говорить повільно, наче не до кінця довіряє тому, що бачить.
— Я що, боюся зійти з розуму?

︾

Мова образів 
Поки триває наша спільна робота, Михайло дивується: "Чому мій розум так часто підсовує хибні відповіді"?
Думаю одне — а всередині відбувається щось зовсім інше.
Справа в тому, що наш розум не любить невизначеність. Якщо "те, як воно є" ще не усвідомлене, він намагається знайти хоча б якесь пояснення.
Будує версії. Шукає логіку.
Та ці версії нерідко народжуються не з контакту з собою, а із картотеки "соціально узгоджених відповідей".
З того, що ми десь чули та бачили. З того, що нам розповідали в дитинстві. З того, на чому стоїть печатка: «так буває».
Саме тому нам іноді важко розгледіти всередині себе щось несподіване. Ключову роль тут грає довіра.
Чи я достатньо собі довіряю, щоб сприйняти усерйоз щось незнайоме?
Голова у стані тривоги не дуже любить таких запитань. Вона зайнята пошуком загроз. Незнайоме = небезпека.
З серцем та відчуттями все інакше.
Особливо якщо задіяти уяву. Так, це дійсно можуть бути просто «картинки». Але саме вони здатні натякнути на те, що приховане.
З кожною зустріччю Михайлу стає все легше розшифровувати свої óбрази.
Я тихенько радію. Це абсолютно безцінно — навчитися розуміти цю «мову».

︾

«А світ — він який?…»
— Що це означає для Вас — зійти з розуму? — ми продовжуємо наші «розкопки».
— Хочеться сказати, що це порятунок — Михайло згодом поділиться, що в ту мить його уява намалювала шлюпку.
— Порятунок від чого?
— Від світу.
Мені кортить дізнатися що він побачив. Та зараз час поставити інше питання.
— А світ — він який?
На цьому місці Михайло починає всміхатися.
Не тому, що йому подобається образ, що зʼявляється в голові. Він не з приємних.
Але... він наближає нас до розвʼязки.
За кілька місяців роботи стає очевидно: світ для Михайла ніколи не був «спокійним місцем із хорошим кліматом».
Скоріше навпаки — жорстоким і непередбачуваним.
Тому чоловік крок за кроком будував життя в якому «все під контролем». Та новина про вагітність дружини оголила болючу правду: є речі, на які вплинути неможливо.
Війни по всьому світу. Невизначеність майбутнього. Реальність ніби враз стає ближчою. Ілюзія безпеки зруйнована.
А дивні реакції на «гучність світу» ніби повідомляють:
«Ти ігноруєш щось важливе!»«Є щось, що тобі варто побачити!»
—Мені не подобається бути тут, в цьому світі.
—Я не хочу, щоб моя дитина жила в такому світі.
Усе це Михайло ніколи не дозволяв собі ні усвідомити, ні вимовити вголос. Адже «життю треба радіти». Так його навчили.
Коли ці слова нарешті звучать — щось змінюється.
Це не означає, що труднощі з гучністю світу одразу зникають.
Але в цей момент ми розуміємо, що рухаємося у правильному напрямку.

* Історія опублікована з дотриманням принципів професійної етики. Докладніше тут: Етика блогу.

︾